Recent reviews by zireael

Devil in Me взяла за основу історію Генрі Холмса та його жахливого "Замку вбивств", куди він заманював своїх жертв. "Замок вбивств" на ділі був готелем з потаємними ходами, газовими камерами та іншими пастками. Особисто я давно чула цю історію, але не надто заглиблювалась в деталі. Хтось каже, що хитромудрий план будівлі Холмса - видумка жовтої преси, а хтось - що він справді вбив там близько 200 людей! Менш з тим, Supermassive Games завжди обирають цікаві теми для дослідження.

Мені не дуже зрозумілі змішані відгуки щодо саме цієї частини антології, адже нічого винятково поганого я в ній не помітила. Ну і що, що критичне мислення в грі не працює? Ну і що, що маніяк не вміє бігати? В перший раз таке чи шо?)) Я не очікувала неймовірних плот твістів чи безпосереднього впливу кожного рішення на сюжет, натомість очікувала цікавої історії, скрімерів та персонажів, яких хоча б хотілось врятувати (давайте будемо чесними, дуже рідко в них виходять пропрацьовані персонажі). Власне це я і отримала, тому рекомендую до проходження.
https://steamoss.com/sharedfiles/filedetails/?id=3382129305 Насамкінець скажу, що відсутність української мови засмучує. Більшість з україномовних гравців, що хочуть добре зрозуміти сюжет, обирають російську і я їх прекрасно розумію. Просто тихенько собі сподіваюсь, що одного дня Supermassive games додадуть українську до своїх ігор, а допоки... залишається лиш чекати.

Не можу натішитися українській озвучці. Вдалого полювання, сталкери та сталкереси^^

Чарівна та дуже талановито намальована іграшка. По вайбу нагадує серіали Monster High та Ever after high, які я дуже любила будучи підлітком.
Єдиний мінус - це безкінечна романтизація російської культури. Дорогі вестерни, немає в тій росії нічого загадкового та прекрасного. Але якщо вам досі цікаво, то є алкоголізм, імперські замашки та купа пролитої крові на їх руках.

Як же я була здивована знайти її в своїй бібліотеці після 3 років (не переживайте, вона дісталась мені безкоштовно). Можливо, гра і має хороший потенціал, але приділяти часу я цьому не збираюсь. Достатньо того факту, що вона була створена росіянами, а з ними я не хочу мати нічого спільного.

Чула я вже багато разів те, що гра повільна і, насправді, мушу тут погодитись. Особливо після того, як моїм останнім відкритим світом був Кіберпанк з біготнею та стрільбою кожні декілька хвилин. Було складно звикнути до системи бою, було складно звикнути до придурошного сейву, який неможливо зробити під час місії. Полювати я теж так і не навчилась. Але як же мене ця гра надихнула! Досліджувати ті локальні банди та знаходити їхні реальні прототипи, роздрукувати собі карту Штатів і відслідковувати, яка частина карти вже ігрової відповідає їй. Я стільки балакала про Дикий Захід на роботі, що моя менеджерка вирішила принести книжку про корінні народи США :D

Для мене рдр 2 була медитативною. Соромно зізнатись, але я грала в неї близько пів року. Проводила вечори за роздумами над добром/злом та їх природою, над тлінністю життя та тим, як воно може різко обірватись. Я нікуди не спішила, так само як гра. І мені це надзвичайно подобалось.
Кожного разу, коли я поверталась до рдр, Артур був в рандомному місці та в абсолютно рандомних позах, що додавало максимального реалізму. Так само як і квести, що знаходили своє продовження по розвитку сюжету. Складалось відчуття, що гра живе своїм життям, поки мене немає.

Герої запали в душу (Артур запав у серце), полонила музика та зачарували краєвиди. Для мене це було однозначно щось нове та ще зовсім незвідане. Своєрідне есе на 100+ годин про американську культуру під кантрі музику.

Little Hope для мене поки що найслабша з ігор серії "Dark Pictures". Здається, що вона має шикарний потенціал і ось-ось проявить його... Але то лише здається.

З плюсів:

- Захоплююча атмосфера закинутого містечка, де свого часу проводилися witch trials.
Автори взяли за основу Салемське полювання на відьом і доволі добре дослідили цю тему. Пуритани, схиблені на своїй вірі, влада в руках дитини (як і в реальному житті все почалося з маленьких дівчат, що добре грали на публіку), загальна істерія та жорстока розправа над невинними.

- Було страшно.
Чи то вчасно вистрибуючі скрімери, чи то маленькі деталі (по типу силуету дівчинки в неочевидних місцях), чи просто монстри у грі, але я справді декілька разів підстрибнула на стільці.

- Вілл Поултер
(не знаю, я просто радію кожного разу, коли вони запрошують акторів кіно))

З мінусів:

- Гра постійно кудись женеться.
Мало того що її проходження займає лиш 5 год, так мені ще й не дають спокійно все дослідити. Зокрема от читаю я записку, нікого собі не чіпаю, але в якийсь момент мене переривають і сюжет рухається далі!! В результаті я маю >> недочитану записку (можливо і не одну), не знайдену картину з важливим передбаченням і найжахливіше - відчуття того, що я могла зіграти краще.

- Купа питань та відсутність відповідей.
Я люблю психологічні плот твісти, де в якийсь момент все перевертається з ніг на голову і змушує тебе довго рефлексувати над побаченим. Але я не думаю, що це було потрібно Little Hope, адже кінцівка буквально перекреслює все те, що ми робили. Чому місто вимерло? До чого була ця загадкова історія про відьом? Який був сенс рятувати життя персонажам, якщо вони навіть не існували?

- Погано продуманий shared story mode.
Доволі складно і незрозуміло грати з кимось онлайн, оскільки два гравці одночасно мають грати за різних персонажів і робити абсолютно різні речі. Таким чином трошки губиться оповідь і доводиться зупиняти гру питаючи один одного: "Ой а де ти? А що ти там робив? А що бачив?" Альтернативою був би банальний показ рішень іншого гравця, або ж хоча б їх результат.

- Пусті персонажі.
Окрім головного героя Ендрю, мені складно охарактеризувати решту персонажів, оскільки вони...ну просто ніякі. За ними нецікаво спостерігати, їхні дії майже ні до чого не призводять, а симпатії чи співпереживання нуль.

- Відсутність української локалізації.
Сподіваюсь, одного дня Supermassive games таки почнуть додавати українську до своїх ігор.

Повертаючись до свого вступу, Little Hope має хороші задатки та ідеї, але більшість з них просто не реалізована. Гра залишає в роздумах: але не про те, як інтерпретувати сюжет чи кінцівку, а як можна було б зробити інакше. Дуже шкода.

Антологія Dark Pictures одна з моїх улюблених, оскільки їхні іграшки як правило у жанрі хоррор, не займають багато місця та часу, але при цьому привертають увагу цікавим сюжетом (віднедавна вони навіть запрошують зіркових гостей як мокап моделей). House of Ashes має найяскравіший сетінг з них всіх, як на мене.

Отже, події House of Ashes розгортаються під час війни в Іраку з 2003 по 2011 рік. Нам дозволяють грати за цілих 5 персонажів по різні сторони конфлікту. В якийсь момент головні герої потрапляють у пастку в закинутому месопотамському храмі і там починається паранормальне... Не розказуватиму що, самі дізнаєтесь))
Атмосфера і без того напружена, загострюється тим, що нам доводиться бродити по підземеллям, часто навіть наодинці. Супроводжується це як конфліктом реальним, так і суто фантастичним.

Хороший музичний супровід , непогано прописані персонажі зі своїми перевагами та недоліками. З них хотіла б відмітити лейтенанта Колчека, який своєю відвагою тупо витягував цілу команду, а ангельским обличчям закохав у себе всю дівчачу половину гравців (я перевіряла в Pinterest).

Порівняно з Детройтом aka мастодонтом інтерактивного кіно, тут сюжетно важливих виборів не так багато. Але багато способів вбити персонажів. Пропустив картину з передбаченням? вмер. Не натиснув лкм? вмер. Маєш з кимось погані стосунки? вгадайте що? вмер! Саме через такі ігри в мене істерика під кінець, бо нікого не залишається в живих. Не зовсім розумію, як це пояснити, але в Детройті якось це було хитромудріше придумано, чи що...

Українська локалізація повністю, на жаль, відсутня. Як би я не хизувалась своїм знанням англійської, але субтитри мені доводилось використовувати росіянські. Просто аби стовідсотково розуміти, що за вибір я приймаю. Зараз жалкую, що не пошукала українізатор, але вже запізно. Я дуже хочу, щоб на українську було більше попиту.

Останнє, про що я хотіла б згадати, це тема виправдання воєнних злочинів або, скоріше, їх ігнорування. Під час того "паранормального", що відбувалось у печерах, дві сторони війни Іраку та США наче забувають про те, що ще вчора жорстоко вбивали один одного. По своїй волі чи ні, але я таки проводила паралелі з російськими терористами і так щось огидно на душі ставало. Сама по собі ситуація здавалася такою наївною та недоречною. Тому я дійшла до висновку, що подібне може статися лише за якихось супер фантастичних та неймовірних подій, як у грі. Ні в якому разі не в реальному житті. І це навіть не претензія, а просто коментар. Така в мене думка закралася.

Загалом, я насолодилася цим доповненням антології. На гравців чекає унікальний сюжет, атмосфера саспенсу, трагічні смерті та щасливі кінці, якщо дуже постараєтеся :)
А також якщо ви пошановувач Until Dawn та the Quarry, міфології та проклять, фільмів по типу "Чужий" або "Спуск", то вам обов'язково зайде дана іграшка.

Life is strange дуже схожа на мою підліткову мрію про США. Саме так я тоді собі все уявляла: осінні пейзажі за вікном, поляна для посиденьок на кампусі, супердружелюбні вчителі, окрема кімнатка в гуртожитку з купою постерів, трошки шкільної драми та саундтреку з гітари. До якогось моменту розробники гри також романтизують все це. Видно, що вони надихались Pacific Northwest - західним регіоном Північної Америки на березі біля Тихого океану. Тут тобі і соснові ліси, і гори, і шум океану. Відчуття свого роду ізоляції від зовнішнього світу, сімейного затишку та спокою.
Поринути в атмосферу дуже допомогла музика, що буквально іноді зачаровувала мене. Гітарні ненав'язливі мотиви так влучно підходять для прогулянок по кампусу та шкільним коридорам.

Що стосується сюжету, то спершу я була дуже здивована рішенню розробників змішати реалізм з фантастикою. Головна героїня Макс може повертатись назад у часі, впливати на події та безпосередньо змінювати їх. Це був надзвичайно цікавий досвід, адже ну ніколи ще в інтерактивному кіно нам не давали можливість відразу відмотати гру назад та змінити її хід (після Detroit: become human це наче пігулочка заспокійливого). Багато рішень супроводжуються метеликом у лівому верхньому кутку з надписом "This action will have consequences", що абсолююютно зриває дах, коли згадуєш ефект метелика.
Проте згодом стане ясно, що суперздібності лише є фоном для справжньої драми, що відбувається у грі. Крок за кроком ми знаходимо нові деталі для нашого майбутнього розслідування, крок за кроком дізнаємось нові секрети жителів Аркадії Бей.

Гра нікуди нас не гонить: сядьте поговоріть з місцевим прибиральником, зробіть колекційне фото білок, або ж просто послухайте філософські роздуми Макс (дівчинка коментуватиме майже кожну взаємодію). Безліч відсилок до поп культури зробить цей процес набагато цікавішим (в одному з епізодів ці підлітки обговорювали забуте заборонене кіно з 60-их, я в шоці з них).

Надзвичайно цікаво і прописані тут герої. Як-от Девід Мадсен - шкільний охоронець з воєнним птср, який намагається по-своєму вберегти близьких йому людей. Або бідолашна Кейт з релігійної сім'ї, яка піддається шкільному булінгу. Затятий гік Воррен, бунтарка Хлоя та безліч інших, на життя яких ви теж можете вплинути.

Life is strange закохує в себе, змушує ностальгувати по тому, що здавалось би, ніколи не мав. А головне, як на мене, то гра вчить нас тому, що деякі речі просто мають статися. Нехай і погані, жахливі навіть. Для нашого character development, для засвоєного уроку та нових можливостей.

У доповненні до Кіберпанку "Ілюзія свободи" нас знайомлять з цілим новим районом, "містом всередині міста" та найзадрипанішим кутком Найт-Сіті - Псарнею. Нею заправляє місцевий генг "Баргест" на чолі з полковником Куртом Гансеном (по сумісництву персонажем з найгарячішим голосом у всій грі). Мою увагу відразу привернула назва угрупування, оскільки її члени справді схожі на примарних псів всесвіту Відьмака. Такі ж жорстокі та окуті легендами.

Початок мені здався доволі слабеньким, таким собі типовим шпигунським трилером а-ля "звичайна людина рятує важливу шишку, а потім працює під прикриттям". І так аж до першого візиту "Чорного сапфіра", де доведеться повністю змінити хід гри. Звідти починається і треш, і серйозні боси, і розплата за свої вибори :)
У кінцівці, що отримала я, розробникам вдалося об'єднати нечуваний хорор і саспенс, разом з саундтреком, що грає на нервах. Ось сиджу і слухаю його пишучи цю рецензію і наступає в мене якесь птср... Я б нізащо не повернулась у бункер Мілітеху. І я вже не кажу за це створіння Цербер, погоня від якого нагадала мені "Alien: Isolation", де ти один на один з монстром. В якийсь момент Соловія мені повідомляє: "Тепер ти одна. Ані Ріда, ані Сільверхенда" і в мене душа в п'ятки падає... Тобто як це я одна в бункері під землею і без жодного зв'язку зі світом??

Повертаючись до саундтреку! Я закохуюсь в музику CDPRівських ігр ще більше. P.T. Adamczyk, що працював над звуком основної гри, змушує нас рефлексувати, тисячу разів сумніватись, чи правильний вибір ми зробили, боятися та переживати, він викликає справжню ейфорію від комбат сцен (чого він тільки не робить своєю музикою). Саме вона дала мені змогу насолодитися ігровим процесом на 100%.

Хотіла також відмітити нові цікаві контрактики та побічні квести, відкриття таємничої персони містера Гендза (а він ще той розбивач сердець), нову гілку для розвитку персонажа (не те щоб вона була потрібна, але ну нехай вже буде) та нову, просто ОФІГЕЗНУ зброю. Ви зрозумієте, про що я, коли отримаєте власний "Еребус"!! Ідріс Ельба чудовий, харизматичний і я надзвичайно рада, що розробники можуть собі дозволити запрошувати усіляких відомих людей. Це.. додає перчинки.

Загалом, для мене це був цікавий досвід. Хто ж знав, що є в Найт-Сіті місце більш небезпечне та розвалене, аніж Пацифіка? Подорож в руїни та повне беззаконня, забуті мрії минулого, політичні інтрижки та жорстокі розправи - ось про що "Ілюзія свободи". Хороше доповнення до світу Кіберпанку та альтернативна кінцівка, якщо побажаєте.
І по класиці, величезна подяка локалізаторам гри українською, без вас це було б зовсім не те. Грати українською = почуватися як вдома.

І я не те що б якась схиблена на відеоіграх або не маю особистого життя, але... ця гра мене захопила повністю. З перших же секунд, коли мені дозволили створити персонажа в деталях як у Sims, обрати колір очей, волосся, нігтів, розмір геніталій (навіть неважливо яких) та кількість шрамів, які по-своєму розкажуть історію Ві.

Моя Ві - дитя вулиць, що здалось мені найцікавішою передісторією, оскільки вона завжди в курсі останніх подій, знає всіх вуличних боксерів/злодюжок та звикла до жорстоких реалій Найт-сіті як ніхто інший. Це дуже допомогло вжитися в роль тієї Ві, яку я собі уявляла: вона насолоджується життям найманки, по буднях зачищає місто, а по вихідних зависає в "Ель Койоте" з найкращим другом Джекі. Я щиро насолодилась прологом, де ми в принципі знайомимось із законами міста, друзями Ві, які ще не раз їй допоможуть, та можемо вперше проїхатись вулицями Найт-сіті (можна порівняти хіба що з першим польотом на мітлі в Hogwarts legacy). Це місто вночі просто якийсь окремий світ чи планета, де ти не звертаєш уваги ані на засрані вулиці, ані на бездомних на кожному кроці, ані на стрільбу десь за рогом - ти просто не можеш відвести погляду від цих високоповерхівок. Тепер ти помічаєш неонові вивіски та ліхтарі, стильних перехожих, в яких зовсім стерлася грань між гендерами та фемінністю/маскулінністю. Ти дивишся загіпнотизований на кріпову рекламу майбутнього, де надпис "70% справжнього м'яса" - це привід для гордості. Неймовірно, як все це може існувати одночасно.

Сюжет Кіберпанку надзвичайно цікавий, адже нам буквально на початку гри повідомляють, що Ві помре І як після такого грати далі? :D
Далі ми шукатимемо спосіб вижити з бомбою уповільненої дії у власній голові та паралельно налагоджувати стосунки з Тайлером Дерденом роцкером Джонні Сільверхендом. Взагалі, Джонні - це ціла окрема тема. Я не впевнена, що змогла зрозуміти його філософію, і, я також не впевнена, що змогла подружитися з ним під кінець гри. Власне тому і кінцівка з Арасакою мені здавалася найбільш логічною. Хто, як не вони, краще знатимуть як безпечно витягти з мене реліквію? Як же я тоді пожалкувала від свого рішення. CDPR 100 разів мене ткнули носом в те, що нікому в Найт-Сіті вірити не можна, а особливо КОРПОРАЦІЯМ. Але Джонні, безсумнівно, має свій фірмовий стиль та харизму.
Як це часто буває з CD Project Red, сайд квести цікавіші за головні. Навіть контракти та випадки кіберпсихозу іноді змушували мене сісти і задуматись: "А чи правильно я вчинила?", або ж істерично бігати як у випадку з квестом про Пітера Пена, або жертвоприношенням (випадок кіберпсихозу у Мелстром). Цей світ живе, розвивається, і кожний вчинок має свій вплив. Нам доводиться рятувати та вбивати, доводиться обирати менше зло. Ніякого відьмачого нейтралітету.

Музика в цій грі одна з найголовніших причин, чому світ Кіберпанку такий захоплюючий. Марчін Пшибилович, що раніше працював над Відьмаком 3, просто БЕРЕ І РОЗНОСИТЬ своїми бенгерами по типу головної теми гри "V", комбат теми "Wushu dolls" або "Been good to know ya", що грає наприкінці гри, коли ми рефлексуємо щодо того, які правильні чи відверто мерзенні вибори (в моєму випадку) ми зробили. Тема Адама Смешера, комбат теми Вуду хлопчиків, Валентинос, Мелстром або банально пісні з радіо станцій... Цей список можна продовжувати вічно. Я слухаю їх вже другий місяць і це має щось значити!!!

Романтичні інтереси. Я дуже швидко розкажу про дівчат, бо всі й без мене знають, яка Джудічка вольова жінка та який в Панам прекрасний горіх. Лінії з ними однаково цікаві, кожна з особистими драмами та пригодами. Жінки тут прекрасні, мені нічого й додати, навіть ті, з якими у Ві немає шансів (Евелін, Місті, Ханако, дівчина-викидайло "Шибайок" хехех).
А от чоловіки... Одне діло як вони виглядають (чесно кажучи довелося підбирати слюні від кожної репліки з Такемурою чи Рівером), а зовсім інше, коли їх позбавляють характеру та можливості той характер взагалі проявити. Сюжетна лінія Рівера офіційно найгірша з усіх, де такого перспективного персонажа взяли і перетворили в нюню, що закохується на першому ж побаченні. Квести, пов'язані з ним, цікаві, але надзвичайно короткі і ні в якому порівнянні з дівчатами вище поряд стояти не можуть. Мене надзвичайно розізлив цей момент. Таке відчуття, що розробники ну зовсім не очікували, що дівчата теж гратимуть.
Також згадаю Керрі, якого покажуть нам під кінець і так само дадуть мізерну кількість квестів, пов'язаних з його персонажем. Несправедливо!

Насамкінець, надзвичайно велика подяка людям, що працювали над українською локалізацією Кіберпанку. Я мала насолоду вперше зіграти в цю гру українською, з усіма метафорами, матюками та відсилками. Рандомні повідомлення від Такемури були в 300 разів смішнішими, а філософські роздуми Ві в 300 разів епічнішими. Для мене це була розкіш~~

Знову ж таки, я намагаюсь не зависати у відеоіграх 24/7, але з Кіберпанком це було просто неможливо. Він займав мої думки вранці, вдень та вночі. Кожного разу, коли я слухала "I really want to stay at your house", мені хотілося взяти байк то покататися нічним містом, кожного разу коли я чула сирени поліції в реальному житті, мені здавалось, що NCPD вже виїхала за мною. Часом, мені люди здавались npc, але таке вже треба лікувати...
Мені здається, що це щось більше, аніж просто гра. Це живий світ, з його брудом, насильством та розпустою, але одночасно і з красою у буденних речах, у доброті випадкових людей та неонових будівлях.