Попри те, що Hellblade: Senua's Sacrifice — нетривала та досить “коридорна” гра, часом більше схожа на фільм, вона мертвою хваткою чіпляється в серце гравця й не відпускає аж до завершення титрів.

Ми, гравці, разом із героїнею безперервно знаходимось у стані неспокою, скорботи та сумнівів у правильності обраного шляху, буквального та метафоричного, задихаючись під вагою тривоги — та прориваючись уперед. Часом крізь біль і сльози. Часом наосліп, довіряючи лише слуху.

Це стара, наче світ, історія. Вона може видатися приземленою та прямолінійною, але придивись — і побачиш, якою глибокою та пекуче пронизливою ця оповідь є насправді.

💔 Про сильніше за смерть, майже надлюдське кохання.
💔 Про вміння віддавати себе близьким до останньої краплі — та деструктивну жертовність, що так часто йде з цим умінням пліч-о-пліч.
💔 Про гонитву фатуму за кожним із нас, повільну, однак неминучу, та про прийняття людської смертності.
💔 Про те, як сумніви здатні штовхати нас до знищення самих себе зсередини.
💔 Про те, наскільки важливим є вміння не лише чути, а й розуміти свій внутрішній голос — та відрізняти часом надміру стурбований, але рідний, від чужого: отруйного й руйнівного, але такого переконливого.
💔 Про часом зависоку ціну зусиль, докладених для знаходження причини жити далі після втрати.
💔 Врешті, про те, що відпустити — не означає забути.

---

Фактор психозу, що є водночас і фундаментом наративної системи, й ігроладним “клеєм”, що тримає більшість елементів докупи, реалізований блискуче. Це не дивно, зважаючи на численних консультантів та експертів із ментального здоров'я, які доклалися до створення Hellblade: Senua's Sacrifice.

Сенуа самотня й заразом “оточена” голосами у своїй голові, від яких немає ні перепочинку, ні укриття. З самого початку подорожі ці голоси займають ролі другорядних персонажів, таких собі невидимих стихійних супутників, що оцінюють кожну твою дію, кожен крок, ставлять рішення під сумнів чи скеровують уперед. Впродовж усієї гри вони то женуть протагоністку до мети, то тягнуть назад — роблять усе, щоб уникнути небезпеки.

Ці голоси ніби й прагнуть захистити та піклуватися про Сенуа, але не знають, як це робити. Вони принижують, ґазлайтять, знецінюють, змушують вагатися й захлинатися від розпачу...

❤️‍🩹 Однак вразливість може бути не вадою, а силою. А інакше бачення світу — не прокляття, а невіддільна частина її єства: це усвідомлення дозволяє приборкати голоси й примиритись із ними, хай ненадовго, і це неперевершено втілено в кульмінації:

Знесилена, скривавлена, проте як ніколи цілеспрямована, Сенуа постане перед Гелою, дорогу до якої заступає орда ворогів. Але цього разу голоси в її голові… інакші.

Замість звичних різких, наляканих, збентежених зойків про небезпеку вона чує ніжні голоси турботи, підтримки й піклування, що пошепки підказують: “Будь обережна”, “Позаду”, “Стережись”.

І коли героїня неминуче впаде, оточена лезами мечів численних ворогів, вперше за весь час голоси не кричать на неї, не силують підійматися. “Відпусти, залиш свою битву”; “Ти більше не маєш битися”. Хай смерть дихає їй у потилицю, вона нарешті знайшла спокій.

Бо любов та прийняття себе — це про здатність усвідомити, що не кожна битва може бути переможною. І не всяка мета може бути досягнута. Справжня цінність — знати, що ти не зрадив собі та зробив усе, на що стало сил.

В’язка, глизява й часом непроглядна — ніби масло, яким напувають завжди спраглий ліхтар ветхого маяка — No one lives under the lighthouse заворожує своєю візуальною легковажністю та прямолінійністю в досягненні відчуття моторошності. Гра, очевидно натхнена “Маяком” Роберта Еґґерса, чудово працює і як самостійний витвір для незнайомої з американсько-канадським горором аудиторії, і як вправний омаж, що відтворює відчуття ізоляції, за якою вперто повзуть, постійно наростаючи, сум’яття та тривога.

🔦 Як це буває з майже всіма жахами, найбільш ефективним цей витвір лишається, допоки наратив оповитий відчуттям невідомого: невидимою небезпекою, що стежить за гравцем очима чайок, що сідають на балконі маяка, переслідує роєм нетлі, що оточує вежу в нічній темряві, та човнами на обрії, що цілком можуть бути маренням доглядача, виснаженого монотонністю життя на безлюдному (?) острові.

Коли заплутаний клубок подій розмотується, спрямовуючи гравця до знайомства з природою острова та причинами подій на цьому проклятому клапті землі, відчуття неспокою у зв’язці з зачудованістю його таємницями поступаються місцем більш передбачуваному, зрозумілому страху. На щастя, гра від цього не надто втрачає, тримаючи увагу гравця й надалі — чому зокрема сприяє її нетривала довжина.

📺 Найпомітніша особливість No one lives under the lighthouse — всеохопна стилізація під еру ігор PS1, як з візуального, так і з геймплейного погляду. Беззастережна відданість мінімалістичній низькополігональній графічній складовій із її гострими кутами, об які, здається, можна розбити голову, сподобається далеко не всім.

Одні побачать у ній вправний трюк для економії часу та уникнення роботи з деталізацією, інші — художній прийом із фокусування уваги гравця на одноманітній, монотонній роботі доглядача маяка, що також створює ефект “тунельного бачення” й посилює відчуття примітивності та задушливої тісноти острова. Особисто я схиляюся до другого — хоча часом, зізнаюся, прозаїчність візуальної компоненти таки різала око.

🕹️ Що ж до ігроладу, референси до ігор “нульових” із їхньою відсутністю анімацій застосування предметів, кострубатістю керування, чорними екранами завантаження локацій та іншими прийомами хочеться пробачати хоча б за те, як безапеляційно розробники гнуть свою лінію, непохитно пріоритезуючи форму над змістом. Попри те, що геймплею No one lives under the lighthouse не завадило би полірування, таке ментальне занурення в “дубовість” ігор, що виходили зо чверть століття тому, допомагає створити правдоподібну ретро-ілюзію.

No one lives under the lighthouse — це маленький феномен. Майже все у грі, від графічного складника та ігроладної примітивності до нетривалого хронометражу, мало би працювати проти неї. Втім, горор від Marevo Collective дивним чином примудряється використати елементи, що у вакуумі б були негативом, на свою користь, створивши короткий, проте сповнений щирої інтриги, напруженості та жаху ігровий досвід, що надовго знайде місце у пам’яті гравців 👻

“Сонця вже не видно, а маяк усе ще не запалений”.

Час братися до справи, Доглядачу.